Вища кваліфікаційна комісія суддів України у пленарному складі:
головуючого – Андрія ПАСІЧНИКА,
членів Комісії: Михайла БОГОНОСА, Людмили ВОЛКОВОЇ, Віталія ГАЦЕЛЮКА (доповідач), Ярослава ДУХА, Романа КИДИСЮКА, Надії КОБЕЦЬКОЇ, Олега КОЛІУША, Ігоря КУШНІРА, Руслана МЕЛЬНИКА, Олексія ОМЕЛЬЯНА, Романа САБОДАША, Руслана СИДОРОВИЧА, Сергія ЧУМАКА,
за участі:
судді Тернопільського окружного адміністративного суду Уляни МІРІНОВИЧ,
представника Громадської ради доброчесності Оксани МИХАЛЕВИЧ,
розглянувши питання щодо відповідності судді Тернопільського окружного адміністративного суду Мірінович Уляни Анатоліївни займаній посаді,
встановила:
Стислий виклад інформації про кар’єру судді та проведену процедуру кваліфікаційного оцінювання судді.
Мірінович Уляна Анатоліївна ____ року народження, громадянка України.
Указом Президента України від 22 червня 2009 року № 465/2009 Мірінович У.А. призначено на посаду судді Тернопільського окружного адміністративного суду строком на 5 років. Указом Президента України від 02 листопада 2017 року № 350/2017 Мірінович У.А. призначено на посаду судді цього ж суду.
Рішенням Комісії від 07 червня 2018 року № 133/зп-18 призначено кваліфікаційне оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді, зокрема судді Тернопільського окружного адміністративного суду Мірінович У.А.
Суддя Мірінович У.А. за результатами анонімного письмового тестування набрала 88,875 бала, виконання практичного завдання – 73 бали. На етапі іспиту суддя загалом набрала 161,875 бала.
Рішенням Комісії від 12 грудня 2018 року № 313/зп-18 призначено проведення тестування особистих морально-психологічних якостей і загальних здібностей, зокрема, Мірінович У.А.
За підсумками тестувань особистих морально-психологічних якостей і загальних здібностей психологом складено висновок від 16 лютого 2019 року.
На адресу Комісії 15 липня 2019 року надійшов висновок Громадської ради доброчесності (далі – ГРД) про невідповідність судді Тернопільського окружного адміністративного суду Мірінович У.А. критеріям доброчесності та професійної етики, затверджений 13 липня 2019 року.
Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» від 16 жовтня 2019 року № 193-ІХ повноваження членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України припинено.
Повноважний склад Вищої кваліфікаційної комісії суддів України сформовано 01 червня 2023 року.
Відповідно до рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 05 червня 2024 року № 152/зп-24, з метою продовження процедур оцінювання, передбачених Законом України «Про судоустрій і статус суддів» (далі – Закон), здійснено повторний автоматизований розподіл справ між членами Комісії стосовно, зокрема, суддів, яких обрано безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» та стосовно яких надійшли висновки Громадської ради доброчесності про невідповідність судді критеріям професійної етики та доброчесності.
Згідно з протоколом повторного розподілу між членами Комісії від 12 червня 2024 року справу Мірінович У.А. розподілено члену Комісії Гацелюку В.О.
На адресу Комісії 10 квітня 2025 року надійшов висновок ГРД про невідповідність судді Тернопільського окружного адміністративного суду Мірінович У.А. критеріям доброчесності та професійної етики (нова редакція), затверджений 09 квітня 2025 року.
Комісією у складі колегії 17 квітня 2025 року проведено співбесіду із суддею Тернопільського окружного адміністративного суду Мірінович У.А.
Рішенням Комісії від 17 квітня 2025 року № 46/ко-25 визначено, що суддя Тернопільського окружного адміністративного суду Мірінович У.А. за результатами кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді набрала 786,375 бала, внесено на розгляд Комісії у пленарному складі питання щодо відповідності судді займаній посаді.
Комісією у пленарному складі 10 грудня 2025 року розглянуто питання щодо відповідності судді Тернопільського окружного адміністративного суду Мірінович У.А. займаній посаді.
Загальний порядок проведення кваліфікаційного оцінювання судді на відповідність займаній посаді.
Кваліфікаційне оцінювання судді проводиться на виконання підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України і пункту 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону.
Відповідна процедура здійснюється за критеріями та в порядку, визначеному Законом, з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд», та є тим винятковим заходом, що застосовується до всіх суддів.
Згідно з частиною другою статті 83 Закону критеріями кваліфікаційного оцінювання є:
Компетентність (професійна, особиста, соціальна тощо).
Професійна етика.
Доброчесність.
Частиною п’ятою статті 83 Закону встановлено, що порядок та методологія кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення затверджуються Комісією.
Завдання, підстави, порядок проведення та етапи кваліфікаційного оцінювання визначено в главі 1 «Кваліфікаційне оцінювання суддів» розділу V «Кваліфікаційний рівень судді» Закону.
З метою проведення оцінювання суддів на відповідність займаній посаді за визначеними законом критеріями рішенням Комісії від 03 листопада 2016 року № 43/зп-16 затверджено Положення про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення (у редакції рішення Комісії від 13 лютого 2018 року № 20/зп-18) (далі – Положення).
Пунктом 5 глави 6 розділу II Положення встановлено, що максимально можливий бал за критеріями компетентності (професійної, особистої, соціальної) становить 500 балів, за критерієм професійної етики – 250 балів, за критерієм доброчесності – 250 балів. Отже, сума максимально можливих балів за результатами кваліфікаційного оцінювання за всіма критеріями дорівнює 1 000 балів.
За змістом підпункту 5.1 пункту 5 глави 6 розділу ІІ Положення критерії компетентності оцінюються так: професійна компетентність (за показниками, отриманими під час іспиту) – 300 балів, з яких: рівень знань у сфері права – 90 балів (підпункт 5.1.1.1); рівень практичних навичок та умінь у правозастосуванні – 120 балів (підпункт 5.1.1.2); ефективність здійснення суддею правосуддя або фахова діяльність для кандидата на посаду судді – 80 балів (підпункт 5.1.1.3); діяльність щодо підвищення фахового рівня – 10 балів (підпункт 5.1.1.4); особиста компетентність – 100 балів (підпункт 5.1.2); соціальна компетентність – 100 балів (підпункт 5.1.3).
Пунктом 11 розділу V Положення встановлено, що рішення про підтвердження відповідності судді займаній посаді ухвалюється у разі отримання суддею мінімально допустимого і більшого бала за результатами іспиту, а також більше 67 відсотків від суми максимально можливих балів за результатами кваліфікаційного оцінювання всіх критеріїв за умови отримання за кожен з критеріїв бала, більшого за 0 (мінімально прийнятний рівень).
Показники, за якими оцінюється відповідність судді кожному з критеріїв, визначено в розділі ІІ Положення.
За результатами такого оцінювання колегія Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, а у випадках, передбачених Законом, – пленарний склад Комісії, ухвалює рішення про відповідність або невідповідність судді займаній посаді. Таке рішення ухвалюється за правилами, передбаченими Законом для ухвалення рішення про підтвердження або про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді.
І хоча Комісія виходить із презумпції, що суддя відповідає критеріям компетентності, професійної етики та доброчесності як особа, яка згідно з Бангалорськими принципами судді від 19 травня 2006 року, схваленими Резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН від 27 липня 2006 року № 2006/23 (далі – Бангалорські принципи), за родом своєї роботи вважається гарантом верховенства права, ця презумпція є спростовною, а рівень такої відповідності підлягає з’ясуванню у процесі кваліфікаційного оцінювання судді.
Процедура кваліфікаційного оцінювання на відповідність (невідповідність) судді займаній посаді є одноразовою процедурою, спрямованою на перевірку відповідності всіх суддів критеріям компетентності (професійної, особистої, соціальної тощо), професійної етики та доброчесності з метою відновлення та підвищення суспільної довіри до судової влади в Україні, і проводиться за правилами кваліфікаційного оцінювання суддів. Ця процедура, як вже зазначалось вище, була запроваджена у відповідь на ймовірну присутність в судовій владі некомпетентних та недоброчесних суддів.
Доброчесність – це необхідна морально-етична складова діяльності судді, яка, серед іншого, визначає межу і спосіб його поведінки, що базується на принципах об’єктивного ставлення до сторін у справах та чесності у способі власного життя, виконанні своїх обов’язків та здійсненні правосуддя. Члени Комісії, оцінюючи певні обставини стосовно кандидата, визначалися щодо їх відповідності суспільним уявленням про доброчесність на власний розсуд. Зважаючи на те, що доброчесність є морально-етичною, а не правовою категорією, обставини, що свідчать про недоброчесність, оцінюються насамперед з морально-етичного погляду. Отже, навіть зовні правомірні і законні дії кандидата можуть оцінюватися як такі, що не узгоджуються з поняттям доброчесності.
Авторитет та довіра до судової влади формуються залежно від персонального складу судів, від осіб, які обіймають посади суддів та формують суддівський корпус. Саме тому важливо, щоб суддя не допускав будь-якої неналежної (недоброчесної, неетичної) поведінки як у професійній діяльності, так і в особистому житті, яка може поставити під сумнів відповідність кандидата критерію доброчесності, що негативно вплине на суспільну довіру до судової влади у зв’язку з таким призначенням.
Статтею 1 Кодексу суддівської етики, затвердженого рішенням ХX з’їзду суддів України від 18 вересня 2024 року, встановлено, що суддя як носій судової влади повинен бути прикладом неухильного дотримання принципу верховенства права і вимог закону, присяги судді, а також має усвідомлювати постійну увагу суспільства та демонструвати високі стандарти поведінки з метою зміцнення довіри до судової влади та утвердження авторитету правосуддя. Відповідно до статті 3 цього Кодексу саме суддя має докладати зусиль, щоб, на думку звичайної розсудливої людини (законослухняної людини, яка, будучи достатньою мірою поінформованою про факти та процеси, що відбуваються, об’єктивно сприймає інформацію та обставини зі сторони), його поведінка відповідала високому статусу посади та не викликала обґрунтованих сумнівів у його доброчесності. Суддя не повинен допускати поведінки, що створює враження про недотримання ним етичних стандартів судді.
Комісія підтримує твердження Ради суддів України про те, що враження порушення норм етики створюється, коли розважливі особи, яким стали відомі всі відповідні обставини, розкриті під час резонансного їх з’ясування, можуть дійти висновку, що чесність, добросовісність, урівноваженість та професійна придатність судді поставлені під сумнів. Рада суддів України окремо наголосила на тому, що численними є ситуації, коли та чи інша дія прямо не заборонена законом, але є ризик такого сприйняття, формування враження, яке підірвало б довіру до суду (Коментар до Кодексу суддівської етики, затверджений рішенням Ради суддів України від 04 лютого 2016 року № 1).
Аналогічні вимоги є застосовними до встановлення відповідності судді критеріям професійної етики та доброчесності в процедурі кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді з тією особливістю, що такі обставини стають відомими під час дослідження досьє та проведення співбесіди.
У сукупності з положеннями розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону, у тому числі щодо наслідків відмови від проходження кваліфікаційного оцінювання чи ухилення від його проходження, Комісія вважає, що суддя зобов’язаний взяти участь у кваліфікаційному оцінюванні, зокрема активно реалізовувати право бути заслуханим у контексті сумнівів Комісії, які можуть виникнути під час дослідження досьє та/або проведення співбесіди.
Таким чином, у разі наявності в Комісії обґрунтованого сумніву у відповідності судді критеріям компетентності, професійної етики або доброчесності спростування такого сумніву відбувається як внаслідок реалізації Комісією наданих їй законом повноважень, так і шляхом складання суддею кваліфікаційного іспиту, проходження тестування особистих морально-психологічних якостей і загальних здібностей, а також надання Комісії чітких та переконливих доказів під час дослідження досьє та проведення співбесіди, щоб спростувати такий сумнів.
Комісія підкреслює, що на стадії кваліфікаційного оцінювання Комісія не встановлює і не кваліфікує наявні в діях судді ознаки складу дисциплінарного проступку чи вчинення суддею будь-якого правопорушення. На цій стадії відбувається оцінювання фактів (явищ) минулої поведінки судді в сенсі виявлення і визначення [нових] якостей (характеристик, ознак чи рис) судді, на підставі яких формується висновок про його здатність бути суддею.
Згідно з пунктами 1, 2 глави 6 розділу II Положення встановлення відповідності судді критеріям кваліфікаційного оцінювання здійснюється членами Комісії за їх внутрішнім переконанням відповідно до результатів кваліфікаційного оцінювання. Показники відповідності судді критеріям кваліфікаційного оцінювання досліджуються окремо один від одного та в сукупності.
Водночас пунктом 34 розділу ІІІ «Порядок проведення кваліфікаційного оцінювання» Положення передбачено, що рішення Комісії, ухвалене за результатами кваліфікаційного оцінювання, має містити підстави його ухвалення або мотиви, з яких Комісія дійшла таких висновків, а за наявності висновку Громадської ради доброчесності про непідтвердження відповідності судді критеріям професійної етики та доброчесності – також мотиви його прийняття або відхилення.
З огляду на викладене звільнення судді з посади за результатами кваліфікаційного оцінювання на відповідність можливе за таких умов: 1) результати оцінювання мають відповідати критерію об’єктивності; 2) ці результати, на переконання Комісії, мають свідчити про нездатність або небажання судді виконувати свої обов’язки; 3) межа допустимості поведінки судді як такого, що відповідає займаній посаді, визначена як «мінімально прийнятний рівень», з урахуванням правил кваліфікаційного оцінювання, вимог до поведінки судді, визначених законом та зазначеними вище правилами професійної етики.
Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади за рішенням Вищої ради правосуддя на підставі подання відповідної колегії або пленарного складу Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.
Таким чином, запропоновані механізми дають змогу якісно оновити судову систему без ризику зупинення її функціонування, не створюючи при цьому істотних перешкод, які могли б спричинити порушення права особи на доступ до правосуддя.
Зміст висновку Громадської ради доброчесності та пояснень судді.
У висновку ГРД від 09 квітня 2025 року, затвердженому в новій редакції, у якому також враховано висновок ГРД від 13 липня 2019 року про невідповідність судді Мірінович У.А. критеріям доброчесності та професійної етики, зазначено таке.
1. ГРД стверджує, що суддя не відповідає критеріям доброчесності та професійної етики за показником незалежність (підпункти 2, 4 пункту 15 Єдиних показників для оцінки доброчесності та професійної етики судді (кандидата на посаду судді), затверджених рішенням Вищої ради правосуддя 17 грудня 2024 року № 3659/0/15-24).
Суддя ухвалювала рішення, обумовлені політичними мотивами, свавільно встановлювала обмеження в реалізації права на мирні зібрання, що нівелювало реалізацію свободи мирних зібрань, зокрема, шляхом встановлення заборони необмеженому колу осіб на тривалий час і щодо необмеженого місця.
Постановою Тернопільського окружного адміністративного суду від 10 грудня 2013 року у справі № 819/3052/13-a (колегія у складі суддів: Мірінович У.А., Чепенюк О.В. та Білоус І.О.) встановлено обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання шляхом заборони необмеженому колу осіб впродовж тривалого часу проводити мирні зібрання в центрі міста Тернополя. У резолютивній частині рішення встановлено обмеження права на мирні зібрання (пікетування, пішу ходу, демонстрації, мітинги, збори тощо) Тернопільській обласній організації політичної партії «За Україну», Тернопільській обласній організації Всеукраїнського об’єднання «Свобода», Тернопільській обласній організації Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина», Тернопільській обласній партії «Удар Віталія Кличка» та іншим суб’єктам та особам у частині місця їх проведення шляхом заборони в період з 10 грудня 2013 року до 07 січня 2014 року проводити такі зібрання за місцезнаходженням державних установ, а саме: Тернопільської обласної державної адміністрації (м. Тернопіль, вул. Грушевського, 8); прокуратури Тернопільської області (м. Тернопіль, вул. Листопадова, 4); прокуратури міста Тернополя (м. Тернопіль, бульв. Шевченка, 7); Управління Міністерства внутрішніх справ України в Тернопільській області (м. Тернопіль, вул. Валова, 11); Управління Служби безпеки України в Тернопільській області (м. Тернопіль, вул. Бандери, 21), та на прилеглих до них територіях.
Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2014 року скасовано наведене судове рішення, суд вказав на невмотивованість рішення, наголосивши, що рішення «ґрунтується на непідтверджених конкретними доказами прогнозах та ризиках». Суд також звернув увагу на неприпустимість заборони проведення мирних зібрань необмеженому колу осіб та вказав на те, що таким чином суддя разом із колегами вийшла за межі позовних вимог, оскільки позивачі ставили питання лише щодо недопущення блокування окремих будівель, тоді як суд заборонив усім громадянам збиратись на територіях, прилеглих до цих будівель, тобто фактично в усій центральній частині міста.
Рішенням Вищої ради юстиції від 27 вересня 2016 року № 2941/0/15-16 відмовлено у відкритті дисциплінарної справи стосовно судді у зв’язку з тим, що Комісія раніше оцінювала дії судді Чепенюк О. В., яка також входила до складу колегії суддів та ухвалювала рішення від 10 грудня 2013 року, і в її діях не встановлено ознак дисциплінарного проступку.
Водночас члени Вищої ради юстиції Мірошниченко А.М., Гусак М.Б. та Бойко А.М. в окремій думці щодо рішення Вищої ради юстиції від 14 квітня 2016 року наголосили на свавільності заборони мирних зібрань необмеженому колу осіб на тривалий час. На їхню думку, відсутність у судовому рішенні посилань на конкретні докази наявності реальної небезпеки заворушень у зв’язку з проведенням мирного зібрання, заборона проводити зібрання особам, які ні безпосередньо, ні опосередковано не залучаються до участі у справі, на такий тривалий період свідчать про свавільність судового рішення, «причому свавільність такого ступеня, який виводить ухвалену постанову поза межі поняття здійснення правосуддя».
ГРД вважає, що постанова від 10 грудня 2013 року обумовлена політичними мотивами.
При вирішенні питання щодо обмеження права на мирні зібрання має бути дотримано принципу пропорційності, лише якщо це справді необхідно, і тільки в тому обсязі, у якому її заходи відповідають переслідуваній легітимній меті. Іншими словами, має бути забезпечено справедливий баланс інтересів між характером і ступенем втручання, з одного боку, і причиною цього втручання – з іншого.
Зі змісту постанови від 10 грудня 2013 року не слідує, насамперед, що суддею враховувався принцип пропорційності втручання, як не слідує і те, які саме докази досліджувались судом та стали вирішальними для обмеження права на мирні зібрання необмеженого кола осіб у необмежений проміжок часу.
У відповідь на звернення в межах забезпечення права на відповідь від 07 квітня 2025 року суддя стверджує, що суд застосував принцип пропорційності, оскільки «обмежив проведення мирного зібрання лише в частині місця його проведення, а саме: в приміщеннях державних установ та на виїздах з території даних приміщень, та лише з метою недопущення вчинення кримінального правопорушення, відповідальність за яке передбачена статтею 341 Кримінального кодексу України, та з метою недопущення порушення інтересів національної безпеки і громадського порядку, оскільки завдання та повноваження вказаних органів державної влади спрямовані саме на захист прав та охоронюваних законом інтересів громадян, а також забезпечення належного захисту національної безпеки України».
ГРД підкреслює, що відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) у випадках, коли посилання на конвенційні легітимні цілі є лише формальним, а наявні переконливі свідчення, що наведене обґрунтування необхідності обмеження свободи мирних зібрань не є істинним, існують усі підстави стверджувати, що таке обмеження не мало легітимних цілей.
Вислів «необхідно у демократичному суспільстві» у прецедентній практиці ЄСПЛ означає, що втручання у право на свободу мирних зібрань відповідає «невідкладним соціальним потребам» і, зокрема, є пропорційним поставленій законній меті (Stankov and the United Macedonian Organization Ilinden v. Bulgaria, § 87).
Водночас ЄСПЛ завжди розглядає втручання у світлі справи в цілому і визначає, чи було воно «пропорційним легітимній меті» і чи були причини, які озвучує влада для виправдання втручання, «відповідними і достатніми» (Christian Democratic People’s Party v. Moldova, § 70).
Навіть наявність об’єктивного ризику застосування насильства під час мирного зібрання, зокрема у вигляді контрдемонстрації, не є підставою для його заборони. Це позитивний обов’язок держави створити умови для вільного вираження своїх позицій громадянами. Адже можливість насильницьких контрдемонстрацій або участь у демонстрації екстремістів із насильницькими намірами не може, сама по собі, позбавляти цього права (Christian Democratic People’s Party v. Moldova, § 23). Якщо ж наявний теоретичний ризик насильницьких зіткнень, завдання поліції – стояти між двома групами, щоб забезпечити громадський порядок (§ 22, § 28).
У період із 21 листопада 2013 року до 22 лютого 2014 року на території України тривали масові акції протесту, під час яких чимало суддів підтримували незаконні дії правоохоронців, Президента України і органів виконавчої влади, ухвалюючи рішення, які суперечили Конституції та законам України або просто очевидним обставинам справ.
ГРД продовжує звертати увагу на суддів, які приймали рішення проти протестувальників у період з 21 листопада 2013 року до 11 квітня 2014 року, попри відсутність рішень про притягнення таких суддів до дисциплінарної чи інших видів відповідальності. Сумніви в доброчесності таких суддів ґрунтуються на системності дій представників судової влади (як і інших гілок влади) щодо протидії масовим акціям протесту в зазначений період.
Суддя своєю чергою вважає, що, ухвалюючи постанову про обмеження права на мирні зібрання, колегія суддів ураховувала судову практику, яка склалася в адміністративних судах, зокрема у Вищому адміністративному суді України, та діяла «з урахуванням наявності реальної загрози здоров’ю населення та правам і свободам людей та забезпечення інтересів національної безпеки і громадського порядку». Мірінович У.А. зазначила: «Рішення у справі № 819/3052/13-а приймалося за відсутності законодавчого врегулювання організації та проведення мирних зібрань в Україні, на підставі існуючого правового регулювання, з урахуванням існуючих фактичних обставин та у скорочені строки, передбачені статтею 182 Кодексу адміністративного судочинства України». Суддя вважає, що відсутність такого закону на час ухвалення зазначеного рішення зумовлює колізії та суперечності в реалізації права на свободу мирних зібрань та негативно впливає на якість судових рішень вказаної категорії справ. Також Мірінович У.А. зауважує, що рішення у справі не було свавільним та неприпустимим, оскільки «враховувало конкретні обставини справи, базувалось на об’єктивній та ретельній їх оцінці, враховувало права та інтереси як організаторів та учасників мирного заходу, так і інших громадян, які не брали участі в цьому заході, та суд діяв виключно в межах національного законодавства та Європейської практики».
2. Суддя не відповідає критеріям доброчесності та професійної етики за показником чесність (підпункт 1 пункту 18 Єдиних показників для оцінки доброчесності та професійної етики судді (кандидата на посаду судді), затверджених рішенням Вищої ради правосуддя 17 грудня 2024 року № 3659/0/15-24).
Результати наукових досліджень, оприлюднені за авторством судді, містять ознаки недотримання академічної доброчесності.
Суддя 03 грудня 2012 року здобула науковий ступінь кандидата юридичних наук, захистивши дисертацію на тему «Принципи (засади) організації судової влади, що закріплені в спеціальному законодавстві України про судоустрій».
Проте дисертація містить ознаки академічної недоброчесності. Зокрема, кандидат від свого імені використовує результати чужої наукової діяльності, а саме: сторінки 29, 134, дисертації містить вислови, зазначені в Кодексі адміністративного судочинства України: Науково-практичний коментар (книга), за ред. Ківалова С.В., Харитонова С.В. та ін. 2005 (книга).
Сторінки 112–113 містять вислови зі Щорічної доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні, 2011 рік.
Під час розгляду питання щодо відповідності судді Мірінович У.А. займаній посаді досліджувався лише висновок ГРД, а суддею були надані пояснення аналогічні тим, що наведені в рішенні Комісії від 17 квітня 2025 року № 46/ко-25, а саме:
1. Стосовно ухвалення рішення про обмеження права на мирні зібрання Мірінович У.А. пояснила, що, розглядаючи категорію справ, пов’язаних з обмеженням права на мирні зібрання, суд (суддя) бере на себе відповідальність за наслідки такого рішення, зокрема негативні, що можуть настати в разі, якщо права на мирні зібрання не будуть обмежені, а саме: у вигляді ушкодження здоров’я, загибелі людей, знищення майна тощо як учасників акцій, так і осіб, які не брали участі в таких масових зібраннях.
Починаючи з грудня 2013 року, у місті Тернопіль розпочалися пікетування та блокування мітингувальниками приміщень (будівель) державних установ, зокрема Тернопільської обласної державної адміністрації. Внаслідок цього працівники вказаної установи та інших організацій, розташованих у тій самій будівлі (Тернопільська обласна рада, Тернопільська обласна державна виконавча служба, Головне управління Держгеокадастру в Тернопільській області, Відділ у справах преси та інформації головного управління з питань внутрішньої політики, національностей, релігій, преси та інформації, Відділення поштового зв’язку № 21, Тернопільський обласний відділ фонду соціального захисту інвалідів тощо), а також відвідувачі не змогли потрапити до приміщень установ та організацій.
Прокуратурою області було зареєстровано кримінальні провадження за статтею 341 «Захоплення адміністративних будівель» Кримінального кодексу України.
У справі № 819/3052/13-а суд встановлював таке обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання, яке було б пропорційним до можливих негативних наслідків. Це зумовлено тим, що до участі в акціях могли долучатися інші громадяни, ураховуючи реальні наміри про проведення в цей самий час контрзібрань (акція Тернопільського міського комітету Комуністичної партії України на підтримку вступу України до Митного союзу) та з метою недопущення надання переваг жодним політичним силам у проведенні мирних зібрань.
Суддя зазначила, що під час визначення обмеження реалізації права на мирні зібрання на період з 10 грудня 2013 року до 07 січня 2014 року суд виходив із того, що проведення всіх мирних зібрань, протестів, мітингів, пікетувань ініціювалися їхніми організаторами та учасниками як безстрокові. В окремих випадках проводилися стихійні масові зібрання без належного повідомлення органів державної виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування.
Крім того, у резолютивній частині рішення вказано про обмеження права на мирні зібрання за місцезнаходженням державних установ. Під час застосування саме цих термінів суд враховував їх правову визначеність (стаття 93 Цивільного кодексу України щодо місцезнаходження юридичної особи).
Суддя зауважує, що, застосовуючи обмеження права громадян на мирні зібрання лише в частині місця їх проведення, а саме за місцезнаходженням державних установ, суд мав на меті недопущення загрози здоров’ю населення, вчинення кримінального правопорушення, відповідальність за яке передбачена статтею 341 Кримінального кодексу України, та недопущення порушення інтересів національної безпеки і громадського порядку.
Як свідчить перебіг подій, під час застосування судом відповідних обмежень громадяни безперешкодно реалізовували право на проведення мирних зібрань з урахуванням установлених обмежень та без порушення нормального функціонування органів державної влади, повноваження яких спрямовані на захист громадян та національної безпеки держави. Тобто гарантоване Конституцією України право мирно збиратися та вільно висловлювати свої політичні погляди фактично не було порушено.
Мірінович У.А. зазначила, що всім наведеним обставинам уже було надано оцінку під час перевірки Комісією звернення щодо можливих неправомірних дій судді під час розгляду адміністративної справи № 819/3052/13-а. Рішенням Комісії від 19 листопада 2015 року за результатами перевірки відмовлено у відкритті дисциплінарної справи.
Також рішенням Вищої ради юстиції від 27 вересня 2016 року № 2941/0/15-16 «Про відмову у відкритті дисциплінарної справи стосовно суддів Тернопільського окружного адміністративного суду Білоус І.О., Мірінович У.А., Чепенюк О.В. та залишення без розгляду заяви Тернопільської обласної організації політичної партії «Демократичний альянс» стосовно суддів Тернопільського окружного адміністративного суду Білоус І.О., Мірінович У.А., Чепенюк О.В.» відмовлено у відкритті дисциплінарної справи стосовно суддів Тернопільського окружного адміністративного суду Білоус І.О., Мірінович У.А., Чепенюк О.В. за відсутності ознак дисциплінарного проступку.
2. Стосовно наявності ознак академічної недоброчесності в дисертаційній роботі суддя пояснила, що, на думку ГРД, словосполучення (слова): «принципи правосуддя діють не розрізнено, а в сукупності» (сторінка 29 дисертації), що міститься в Кодексі адміністративного судочинства України: Науково-практичний коментар / За ред. С.В. Ківалова, О.Д. Харитонової та ін., використано від її імені.
Суддя зазначає, що вказане словосполучення не використовувалося від її імені та дослівно міститься у двох джерелах, які використано при написанні дисертації, а саме:
- Кодекс адміністративного судочинства України: Науково-практичний коментар / За ред. С.В. Ківалова, О.Д. Харитонової / Ківалов С.В., Харитонова О.Л., Пасенюк О.М., Аракелян М.Р. та ін. – Х: ТОВ «Одессей», 2005 – 552 с.;
- Потапенко С.В., Система принципів адміністративного процесу України та проблеми їх класифікації // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. – 2010. – №1 (48). – 152 – 158 с.с.
Указані джерела Мірінович У.А. зазначено у Списку використаних джерел дисертації під номерами 51 та 195. Це словосполучення зустрічається в дисертації двічі – на сторінках 29 і 30 – як продовження дослідження одного й того ж питання. На сторінці 30 дисертації міститься посилання на джерело номер 51 зі Списку використаних джерел, а саме: Потапенко С. В., Система принципів адміністративного процесу України та проблеми їх класифікації.
Що стосується посилання у висновку ГРД на сторінку 134 дисертації, де також окремі слова/речення використано суддею з Кодексу адміністративного судочинства України: Науково-практичний коментар / За ред. С.В Ківалова, О.Д. Харитонової та ін., суддя пояснила таке.
Як уже зазначалось, Кодекс адміністративного судочинства України: Науково-практичний коментар / за редакцією С.В Ківалова, О.Д. Харитонової та ін. зазначено суддею в Списку використаних джерел дисертації під номером 195. Також у вступі дисертації вказано, що при дисертаційному дослідженні нею використовувались праці науковців, зокрема Ківалова С.В.
Посилання на вказаний науково-практичний коментар міститься також (крім інших) на сторінці 132 у межах пункту 3.1 розділу 3 «Принципи забезпечення права на судовий захист та на повноважний суд» дисертації та стосується розкриття тієї самої наукової проблеми, що й на сторінці 134, та є продовженням дискусії з цього ж питання.
Важливим є і те, що, аналізуючи в дисертаційній роботі наукові праці вчених (зокрема, Ківалова С.В.), суддею жодного разу не зазначено, що відповідні твердження чи висновки є результатом її власної наукової діяльності.
Стосовно тверджень, наведених суддею на сторінках 112, 113 дисертації, а саме: «Безумовним позитивом законопроєкту є здійснення певних конкретних заходів щодо вирішення проблеми невиконання рішень національних судів», суддя пояснила таке. Зокрема, йдеться про «введення особливої процедури виконання рішень судів, у яких відповідачем є держава, зняття мораторіїв на примусове виконання рішень судів, запровадження механізму компенсацій за тривале невиконання».
ГРД зазначає, що під час написання вказаних фрагментів суддею використано результати наукової діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а саме матеріали Щорічної доповіді про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні, 2011 рік.
Суддя пояснила, що їй не відомо, чи Щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні, 2011 рік є науковою працею (принаймні в тій частині, на яку посилається ГРД).
Також суддя зазначає, що в її науковій роботі в межах дослідження принципу обов’язковості судових рішень, розкритого в пункті 2.5 розділу 2 дисертації, здійснювався аналіз Проєкту Закону України «Про гарантії держави щодо виконання рішень суду» (далі – Проєкт Закону).
Під час такого дослідження використано текст Проєкту Закону з відповідними супровідними документами, зокрема пояснювальну записку, висновки та зауваження управлінь та комітетів (номер 168 у Списку використаних джерел), Коментар до Проєкту Закону України від 14 січня 2011 року № 7562 «Про гарантії держави щодо виконання рішень суду», Щербатюк М., Яворський В. (номер 169 у Списку використаних джерел).
Про використання зазначених джерел суддею зазначено в посиланнях як на сторінці 112, так і на сторінці 113 дисертації.
Крім того, щодо змісту наведеного тексту суддя зауважує, що «вирішення проблеми невиконання рішень національних судів» якраз і лягло в основу пояснювальної записки до Проєкту Закону України № 7562 та слугувало обґрунтуванням необхідності прийняття цього Закону.
Що стосується зазначення в дисертації тексту про введення Проєктом Закону «особливої процедури виконання рішень судів, де відповідачем є держава, зняття мораторіїв на примусове виконання рішень судів, запровадження механізму компенсацій за тривале невиконання», то вжиття таких заходів перебачено самим Проєктом Закону.
Зокрема, указаним проєктом передбачалось:
- особливості виконання рішень суду про стягнення коштів з державного органу (стаття 3 Проєкту Закону).
- визнання таким, що втратив чинність, Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» (розділ II Прикінцеві та перехідні положення Проєкту Закону).
- компенсація (стаття 5 Проєкту Закону).
Таким чином, суддя вважає, що наведена у висновку ГРД частина тексту її дисертації, яка стосується Проєкту Закону України № 7562, взагалі не є результатом будь-якої наукової діяльності, оскільки відображає лише зміст (суть) законопроєкту та основні заходи (особливі процедури), які ним передбачалося запровадити для вирішення проблеми невиконання рішень національних судів.
Жодна з частин тексту дисертації, зазначених у висновку ГРД, не увійшла до висновків за результатами дисертаційного дослідження.
Мірінович У.А. вважає, що під час виконання дисертації нею було дотримано принципів академічної доброчесності і, як наслідок, критерію доброчесності за показником «Чесність».
Висновки та мотиви, якими керується Комісія при ухваленні рішення.
- Стосовно ухвалення суддею у складі колегії рішення про обмеження права на мирні зібрання.
Оцінюючи вказані обставини, Комісія зауважує, що відповідно до Кодексу суддівської етики суддя повинен бути прикладом неухильного додержання вимог закону і принципу верховенства права, присяги судді, а також дотримання високих стандартів поведінки з метою зміцнення довіри громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду. Суддя має докладати всіх зусиль для того, щоб, на думку розсудливої, законослухняної та поінформованої людини, його поведінка була бездоганною (рішення Верховного Суду від 22 березня 2018 року у справі № 800/219/17).
У межах процедури кваліфікаційного оцінювання, з урахуванням мети і завдань його проведення може виникнути обґрунтований сумнів, який для обізнаного та розсудливого спостерігача вказує на наявність показників, що можуть свідчити про невідповідність судді критеріям професійної етики та доброчесності. Водночас під терміном «розсудливий спостерігач» для цілей кваліфікаційного оцінювання необхідно розуміти людину, чиї уявлення, стандарти поведінки відповідають тим, які зазвичай прийняті серед звичайних людей у нашому суспільстві.
У разі виникнення такого сумніву обов’язком (повноваженням) Комісії є з’ясування й оцінка усіх аспектів життя і діяльності судді не лише професійного характеру, але й морально-етичного. Комісія з огляду на свій правовий статус повинна визначити, чи відповідає поведінка судді/кандидата на посаду судді основоположним принципам її регламентації, високі стандарти якої визначено, зокрема, у Бангалорських принципах та у Кодексі суддівської етики (пункт 12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2022 року у справі № 9901/57/19).
Обґрунтований сумнів вважається таким, що виник, зокрема, з моменту надання ГРД висновку про невідповідність судді критеріям професійної етики та доброчесності або інформації стосовно судді.
І хоча Комісія вважає себе зобов’язаною вжити заходів до перевірки обставин, які стали підставою для надання висновку (інформації) ГРД, суддя повинен брати активну участь у спростуванні такого обґрунтованого сумніву. Використовуючи чіткі та переконливі докази, суддя має розвіяти обґрунтований сумнів у наявності індикатора (показника), що може свідчити про його невідповідність критеріям професійної етики та доброчесності. Водночас під стандартом доказування «чіткі та переконливі докази» Комісією для цілей кваліфікаційного оцінювання розуміються докази, які залишають у обізнаного та розсудливого стороннього спостерігача тверду віру або переконання в тому, що є висока ймовірність того, що фактичні твердження судді є правдою.
Якщо суддя не в змозі спростувати існування обставин, що можуть свідчити про його невідповідність критеріям професійної етики та доброчесності, то факти, які підтверджують наявність обґрунтованих сумнівів, мають бути надалі оцінені Комісією, оскільки вони мають вплив на авторитет судової влади, і суддя усвідомлює необхідність його підтримання за тих чи інших обставин.
З огляду на викладене Комісія має виключити наявність будь-яких сумнівних фактів щодо походження майна, його добросовісного декларування або публічної поведінки судді не лише з погляду вимог законодавства, але й з метою зміцнення переконання суспільства у чесності, незалежності, неупередженості та справедливості суддівського корпусу та з огляду на необхідність того, щоб на думку розсудливої, законослухняної та поінформованої людини, поведінка та репутація судді були бездоганними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 9901/124/19).
Згідно зі статтею 2 Закону від 07 липня 2010 року № 2453-VI (у редакції, чинній на момент розгляду та вирішення суддею Мірінович У.А. вказаної вище справи) суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Статтею 39 Конституції України гарантовано право громадянам збиратися мирно, без зброї, і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.
Частиною другою статті 39 Конституції України встановлено, що обмеження щодо реалізації цього права (права на мирні зібрання) може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.
Конституційний Суд України в рішенні від 19 квітня 2001 року № 4-рп/2001 у справі № 1-30/2001 щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 39 Конституції України зазначив, що положення частини першої статті 39 Конституції України щодо завчасного сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій в аспекті конституційного подання треба розуміти так, що організатори таких мирних зібрань мають сповістити зазначені органи про проведення цих заходів заздалегідь, тобто у прийнятні строки, що передують даті їх проведення. Ці строки не повинні обмежувати передбачене статтею 39 Конституції України право громадян, а мають служити його гарантією і водночас надавати можливість відповідним органам виконавчої влади чи органам місцевого самоврядування вжити заходів щодо безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингів, походів і демонстрацій, забезпечення громадського порядку, прав і свобод інших людей.
Також Конституційний Суд України вказав, що визначення конкретних строків завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця, часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання.
Особливості провадження у справах за адміністративними позовами суб’єктів владних повноважень про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання регламентуються Кодексом адміністративного судочинства України (далі – КАС України).
Частиною першою статті 182 КАС України передбачено, що органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування негайно після одержання повідомлення про проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій тощо мають право звернутися до окружного адміністративного суду за своїм місцезнаходженням із позовною заявою про заборону таких заходів чи про інше обмеження права на мирні зібрання (щодо місця чи часу їх проведення тощо).
Згідно з частиною п’ятою статті 182 КАС України суд задовольняє вимоги позивача в інтересах національної безпеки та громадського порядку в разі, якщо визнає, що проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій чи інших зібрань може створити реальну небезпеку заворушень чи вчинення кримінальних правопорушень, загрозу здоров’ю населення або правам і свободам інших людей. У постанові суду зазначається спосіб обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання.
Завдання суду в цій категорії справ – забезпечити громадянам можливість реалізувати право збиратися мирно без шкоди їхнім та інших осіб правам та свободам.
Відповідно до Загальної декларації прав людини та статті 25 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права кожен має право бути почутим та вносити свій вклад у рішення, що стосуються суспільства.
Згідно зі статтею 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Європейська конвенція з прав людини) кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати в них. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або захисту прав і свобод інших осіб.
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) та практику Суду як джерело права.
У пункті 47 рішення ЄСПЛ у справі «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року (набуло статусу остаточного 11 липня 2013 року, заява № 20372/11) Суд зазначив, що за статтею 11 Конвенції заявник скаржився на те, що втручання у його право на свободу мирних зібрань не було встановлено законом та не було необхідним у демократичному суспільстві. Положення, на яке він посилався, передбачає таке: «Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції чи адміністративних органів держави». У пункті 51 цього рішення Суд зазначив, що втручання становитиме порушення статті 11 Конвенції, якщо воно не «встановлено законом», не переслідує одну або кілька легітимних цілей, зазначених у пункті 2, та не є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення такої цілі або цілей.
У пунктах 36 та 37 рішення ЄСПЛ у справі «Букта та інші проти Угорщини» Суд зазначив, що за особливих умов, коли негайна відповідь у формі демонстрації на політичну подію може бути обґрунтована, рішення про розпуск мирного зібрання лише через відсутність повідомлення про нього без будь-якої протиправної поведінки його учасників становить непропорційне обмеження права на мирне зібрання. У зв’язку з цим Суд вказав, що немає доказів, які дозволили б припустити, що заявники становили загрозу для громадського порядку, окрім створення незначних незручностей, які мають місце в будь-якому разі при зібранні в публічному місці. Суд нагадав, що «якщо учасники демонстрації не беруть участі у насильницьких діях, важливо, аби органи влади продемонстрували певний рівень толерантності щодо мирних зібрань. Тоді право на мирне зібрання не буде позбавлене своєї суті».
Відповідно до пункту 34 Сіракузьких принципів тлумачення обмежень і відступів від положень міжнародного пакту про громадянські та політичні права обмеження, встановлені законом, можуть бути обумовлені необхідністю забезпечити захист громадської безпеки. Інтереси громадської безпеки не можуть використовуватися як підстава для введення невизначених чи свавільних обмежень, і на них можна посилатися лише за наявності адекватних гарантій і ефективних засобів правового захисту від порушень.
Водночас гарантоване Конституцією України та Конвенцією право на мирні зібрання може бути обмежене судом «відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку». Таке обмеження є виправданим лише у світлі принципів демократичного суспільства. У рішенні ЄСПЛ «Сергій Кузнєцов проти Росії» як і в низці попередніх рішень («Галстян проти Вірменії», «Букта та інші проти Угорщини», «Ойя Атаман проти Туреччини») Суд зазначив, що будь-яка демонстрація в громадському місці неминуче порушує звичайний плин життя, включно з порушенням руху громадського транспорту, і органам влади важливо продемонструвати певний рівень терпимості щодо мирних зібрань, оскільки це право, гарантоване статтею 11 Конвенції, не повинно втрачати своєї суті.
Також Керівні принципи зі свободи мирних зібрань, опубліковані Бюро демократичних інститутів і прав людини та Венеціанською комісією Ради Європи в 2010 році, встановлюють, що зібрання проводяться для вираження спільної думки їх учасників та доведення до громадськості певних ідей та послань; якщо застосовуються будь-які обмеження щодо часу, місця або порядку проведення зібрань, повинні бути запропоновані розумні альтернативи (пункти 3.3, 3.4).
Отже, обмеження права на мирне зібрання згідно зі статтею 39 Конституції України, статтею 11 Конвенції і статтею 182 КАС України повинно бути обґрунтоване як з погляду правових підстав, так і з погляду доведення фактичних обставин, що слугують підставами для встановлення обмеження. Водночас ці обмеження в будь-якому випадку не можуть бути невизначеними, зокрема, стосовно осіб і часу та свавільними.
Комісія при оцінці відповідності судді Мірінович У.А. критеріям доброчесності та професійної етики враховує, що ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на те, що для визначення того, чи можна суд вважати «незалежним» у значенні статті 6 § 1 Конвенції, слід враховувати, серед іншого, спосіб призначення його членів і термін їх повноважень, наявність гарантій проти стороннього тиску та питання про те, чи створює орган видимість незалежності. На переконання ЄСПЛ, існує два аспекти незалежності. По-перше, суд повинен бути суб’єктивно вільним від особистих упереджень або упередженості. По-друге, він також повинен бути неупередженим з об’єктивної точки зору, тобто він повинен пропонувати достатні гарантії, щоб виключити будь-які законні сумніви в цьому відношенні. У межах об’єктивної перевірки має бути визначено, чи наявні, окрім особистої поведінки суддів, певні факти, які можуть викликати сумніви щодо їх незалежності. «На карту» поставлено довіру, яку суди в демократичному суспільстві повинні викликати у громадськості та, перш за все, у сторін процесу. Вирішальним є те, чи можна вважати побоювання щодо незалежності суду сторони об’єктивно виправданими (пункти 59–63 рішення у справі № 65411/01 «SACILOR LORMINES v. FRANCE»).
Комісія стосовно наведеного зазначає, що під час гострого соціального конфлікту в Україні з 21 листопада 2013 року до 22 лютого 2014 року саме на суд було покладено визначальну роль у забезпеченні права на мирні зібрання та гарантування інших прав людини і основоположних свобод. Суддя в межах своїх повноважень мала забезпечити дотримання об’єктивного, безстороннього, неупередженого, незалежного та справедливого розгляду справ та конституційних засад судочинства, а її судові рішення мали відповідати найвищим стандартам у частині дослідження та аналізу всіх доводів сторін.
На адресу міського голови Тернополя 06 грудня 2013 року надійшло повідомлення від Тернопільської обласної організації Всеукраїнського об’єднання «Свобода» про проведення мирної безстрокової акції протесту з 09 грудня 2013 року з 12 години 00 хвилин біля будівель Тернопільської обласної державної адміністрації (м. Тернопіль, вул. Грушевського, 8), прокуратури Тернопільської області (м. Тернопіль, вул. Листопадова, 4), прокуратури міста Тернополя (м. Тернопіль, бульв. Шевченка, 7), Тернопільського окружного адміністративного суду (м. Тернопіль, вул. Кн. Острозького, 20), Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області (м. Тернопіль, вул. Котляревського, 34), апеляційного суду Тернопільської області (м. Тернопіль, вул. Кн. Острозького, 14а), відповідальний – Стаюра В.І., орієнтовна кількість учасників – 500.
Натомість, постановою від 10 грудня 2013 року суддя Мірінович У.А. у складі колегії суддів заборонила необмеженому колу осіб на тривалий час (з 10 грудня 2013 року до 07 січня 2014 року) проводити всі види мирних зібрань (пікетування, пішу ходу, демонстрації, мітинги, збори тощо) за місцезнаходженням державних установ, а саме: Тернопільської обласної державної адміністрації, прокуратури Тернопільської області, прокуратури міста Тернополя, Управління Міністерства внутрішніх справ України в Тернопільській області та Управління Служби безпеки України в Тернопільській області.
Отже, встановлене судовим рішенням обмеження права на мирні зібрання за своєю суттю є не обмеженням, а тривалою забороною права на мирні зібрання, що стосується необмеженого кола осіб і, відповідно, порушує приписи статті 11 Конвенції.
Оскільки реалізація громадянами права на мирні зібрання є формою здійснення права особи на свободу світогляду, яке разом з іншими фундаментальними правами і свободами є основою створення та функціонування демократичного суспільства, всебічне утвердження і забезпечення цих прав і свобод є головним обов’язком України як демократичної правової держави, який повинен реалізовуватись, зокрема, шляхом дотримання судами приписів статті 11 Конвенції під час розгляду і вирішення справ.
Водночас зі змісту постанови від 10 грудня 2013 року не є зрозумілим, які саме докази досліджувались судом та стали вирішальними для обмеження права на мирні зібрання необмеженому колу осіб на тривалий проміжок часу, а також, які реальні обставини чи факти сприяли висновку про необхідність встановлення таких необмежених заборон прав громадян.
Колегією суддів у постанові зазначено, що «у місті Тернополі постійно проводяться мирні заходи (зібрання) політичними партіями, громадськими організаціями, іншими суб’єктами та особами, окремі з яких закликають проводити пікетування та блокування державних установ Тернопільської області та міста Тернополя, про що свідчать подані сторонами докази, які містяться в матеріалах адміністративної справи».
Відповідно до статті 69 КАС України (у редакції, чинній станом на час ухвалення постанови) доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
Натомість, постанова суду не містить посилань та відомостей про жодні досліджені судом докази на підтвердження зазначених вище висновків, а також про жодні аналогічні докази, які нібито містяться в матеріалах справи.
Зазначене підтверджено і Львівським апеляційним адміністративним судом, який, скасовуючи постанову суду першої інстанції, вказав, що висновок суду ґрунтується на непідтверджених конкретними доказами прогнозах та ризиках.
Крім того, Комісія вважає за необхідне також зазначити, що, забороняючи необмеженому колу осіб проводити мирні зібрання, суд у складі колегії, до якої входила Мірінович У.А., вийшов за межі позовних вимог і задовольнив позов у значно більшому обсязі, ніж просив позивач.
Так, Тернопільська обласна державна адміністрація звернулася до суду з адміністративним позовом до Тернопільської обласної організації політичної партії «За Україну», Тернопільської обласної організації Всеукраїнського об’єднання «Свобода», Тернопільської обласної організації Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина», Тернопільської обласної партії «Удар Віталія Кличка», у якому просила встановити обмеження щодо доступу, перешкоджання та блокування адміністративних будівель Тернопільської обласної державної адміністрації, прокуратури Тернопільської області, прокуратури міста Тернополя, Управління Міністерства внутрішніх справ України в Тернопільській області та Управління Служби безпеки України в Тернопільській області з 10 грудня 2013 року до 07 січня 2014 року, проте суд заборонив у зазначений період проводити всі види мирних зібрань (пікетування, пішу ходу, демонстрації, мітинги, збори тощо).
Згідно з частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Відповідно до частини другої статті 11 КАС України суд дійсно може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.
Отже, положення КАС України у своїй сукупності очевидно передбачають застосування судом положень частини другої статті 11 саме для захисту фізичних та юридичних осіб від порушень із боку держави, а не навпаки. Натомість, колегія суддів, по суті спотворивши зміст і мету цієї норми та завдань адміністративного судочинства, вийшла за межі позовних вимог із протилежною метою – ще більше обмежити права, свободи та інтереси необмеженого кола фізичних осіб.
Крім того, виходячи за межі позовних вимог і забороняючи проведення будь-яких мирних зібрань та заходів для відповідачів та будь-яких інших суб'єктів з 10 грудня 2013 року до 07 січня 2014 року, суд жодним чином не обґрунтував необхідності такого виходу та, відповідно, необхідності застосування більшого кола обмежень, ніж просив позивач.
Комісія також враховує, що з 21 листопада 2013 року у всій країні відбувалися акції протесту проти чинної на той момент влади, пов’язані спочатку з відмовою Уряду підписати Угоду про асоціацію з Європейським Союзом, а потім – із силовою «зачисткою» спеціальним підрозділом міліції громадської безпеки «Беркут» Майдану Незалежності в Києві від студентів-протестувальників. Зазначені події набули широкого розголосу й осуду великої частини суспільства, широко висвітлювалися в засобах масової інформації та мережі «Інтернет» і суддя не могла про це не знати. Отже, ухвалюючи у складі колегії вказане рішення, Мірінович У.А. очевидно усвідомлювала, що діє на догоду владі, тобто не була безсторонньою та неупередженою, її незалежність викликає обґрунтовані сумніви, які під час співбесіди спростовані не були.
За таких обставин Комісія вважає, що свавільність заборони проводити будь-які мирні зібрання на тривалий час будь-яким особам, які навіть не зверталися до позивача з повідомленням про бажання провести якісь мирні зібрання, є очевидною.
Стосовно посилань судді на рішення Вищої ради правосуддя від 27 вересня 2016 року № 2941/0/15-16, яким відмовлено у відкритті дисциплінарної справи стосовно суддів Тернопільського окружного адміністративного суду Білоус І.О., Мірінович У.А. та Чепенюк О.В., Комісія зауважує, що не розглядає її поведінку з погляду наявності складу дисциплінарного проступку, а надає оцінку діям судді з огляду на критерії доброчесності та професійної етики.
Непритягнення судді з певних причин до дисциплінарної відповідальності не є автоматичним підтвердженням її доброчесності та дотримання нею вимог професійної етики.
Водночас процедура кваліфікаційного оцінювання на відповідність судді займаній посаді є особливою процедурою, встановленою Конституцією України. Як підкреслюється в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 листопада 2020 року у справі № 200/9195/19-а, ця процедура запроваджена для посилення відповідальності судової влади перед суспільством, для впровадження належних конституційних засад кадрового оновлення суддівського корпусу та обумовлена істотною метою, що полягала у відновленні довіри до судової влади в Україні.
На розмежування процедур «перевірки» (схожої за суттю з кваліфікаційним оцінюванням) та «звичайного дисциплінарного провадження» вказує і ЄСПЛ у рішенні «Джоджай проти Албанії»: «… процедури перевірки мають своєрідний характер, попри схожість, яку вони мають зі звичайним дисциплінарним провадженням».
Згідно зі статтею 1 Кодексу суддівської етики, затвердженого рішенням XI (чергового) з’їзду суддів України від 22 лютого 2013 року, суддя повинен бути прикладом неухильного додержання вимог закону і принципу верховенства права, присяги судді, а також дотримання високих стандартів поведінки з метою зміцнення довіри громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду.
Підпунктом 8.4 пункту 8 глави 2 «Показники відповідності судді критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення» розділу ІІІ «Методологія кваліфікаційного оцінювання» Положення передбачено, що відповідність судді критерію професійної етики оцінюється (встановлюється), зокрема, за показником «Дотримання поведінки, що забезпечує довіру до суддівської посади та авторитет правосуддя».
Оцінюючи в сукупності зазначені вище факти, обставини та поведінку судді при ухваленні вказаного судового рішення, Комісія дійшла висновку, що вони викликають обґрунтований сумнів у відповідності Мірінович У.А. критерію професійної етики, оскільки негативно впливають на суспільну довіру та авторитет судової влади.
2. Стосовно академічної недоброчесності Комісія приймає пояснення судді та вважає, що окремі недоліки кандидатської дисертації, зазначені у висновку ГРД, не свідчать безумовно про академічну недоброчесність і не можуть мати наслідком визнання судді за цими обставинами такою, що не відповідає займаній посаді.
Результати голосування Комісією у пленарному складі.
Абзацом другим пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону визначено, що за результатами оцінювання колегія Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, а у випадках, передбачених Законом, – пленарний склад Комісії, ухвалює рішення про відповідність або невідповідність судді займаній посаді. Таке рішення ухвалюється за правилами, передбаченими Законом для ухвалення рішення про підтвердження або про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді.
Відповідно до частини першої статті 88 Закону Вища кваліфікаційна комісія суддів України ухвалює мотивоване рішення про підтвердження або непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді. Якщо Громадська рада доброчесності у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності, Вища кваліфікаційна комісія суддів України може ухвалити вмотивоване рішення про підтвердження здатності такого судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді лише в разі, якщо таке рішення підтримане двома третинами голосів призначених членів Комісії, але не менше ніж дев’ятьма голосами.
Під час ухвалення рішення за пропозицію про визнання судді такою, що відповідає займаній посаді, проголосували шість членів Комісії (Людмила ВОЛКОВА, Віталій ГАЦЕЛЮК, Олег КОЛІУШ, Ігор КУШНІР, Руслан МЕЛЬНИК та Олексій ОМЕЛЬЯН), вісім членів Комісії проголосували проти визнання судді такою, що відповідає займаній посаді (Андрій ПАСІЧНИК, Михайло БОГОНІС, Ярослав ДУХ, Роман КИДИСЮК, Надія КОБЕЦЬКА, Роман САБОДАШ, Руслан СИДОРОВИЧ, Сергій ЧУМАК), що є підставою для ухвалення рішення про невідповідність судді Мірінович У.А. займаній посаді.
Отже, за результатами голосування Комісія вирішила, що суддя не відповідає займаній посаді за критерієм професійної етики – показник «Дотримання поведінки, що забезпечує довіру до суддівської посади та авторитет правосуддя».
Оскільки доповідачем Віталієм ГАЦЕЛЮКОМ заявлено про намір написати окрему думку, рішення складено членом Комісії Сергієм ЧУМАКОМ.
Керуючись підпунктом 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, статтями 83–86, 88, 93, 101, пунктом 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Регламентом Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Вища кваліфікаційна комісія суддів України
вирішила:
1. Визнати суддю Тернопільського окружного адміністративного суду Мірінович Уляну Анатоліївну такою, що не відповідає займаній посаді.
2. Внести подання до Вищої ради правосуддя про звільнення судді Тернопільського окружного адміністративного суду Мірінович Уляни Анатоліївни із займаної посади.
Головуючий Андрій ПАСІЧНИК
Члени Комісії: Михайло БОГОНІС
Людмила ВОЛКОВА
Віталій ГАЦЕЛЮК
Ярослав ДУХ
Роман КИДИСЮК
Надія КОБЕЦЬКА
Олег КОЛІУШ
Ігор КУШНІР
Руслан МЕЛЬНИК
Олексій ОМЕЛЬЯН
Роман САБОДАШ
Руслан СИДОРОВИЧ
Сергій ЧУМАК
Окрема думка Гацелюка В.О.