Станіслав Щотка про досвід співпраці із Громадською радою доброчесності та судову реформу
Станіслав Олексійович Щотка розпочав свою кар’єру із прокуратури, пройшовши шлях від звичайного стажера до прокурора Печерського і Радянського районів міста Києва. Після цього він протягом багатьох років був суддею, в тому числі з 1998 по 2001 р. – суддею Вищого арбітражного суду, у 2001 - 2006 рр. – суддею Вищого господарського суду й нарешті з 2006 по 2010 рр. - суддею Верховного Суду України. У 2014 році Станіслав Олексійович був призначений членом Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та наразі обіймає посаду секретаря кваліфікаційної палати цієї Комісії.
Про свої враження від судової реформи, зокрема щодо конкурсу до Верховного Суду, про непрості взаємовідносини із Громадською радою доброчесності, антикорупційний суд та багато іншого в інтерв’ю із Секретарем Вищої кваліфікаційної комісії суддів, суддею у відставці Станіславом Щоткою.
Станіславе Олексійовичу, як ви оцінюєте перебіг судової реформи на сьогоднішній момент?
Наразі поки що рано говорити про якісь результати, явні успіхи або провали судової реформи.. Але в цілому я з великою надією і позитивом оцінюю, власне, те, що задумане і задеклароване в стратегії реформування судової системи. Що мається на увазі?
По-перше, є бачення, як чітко і зрозуміло побудувати конструкцію судової системи. Це не експеримент, а повернення до традиційної триланкової системи судів, яка є зрозумілою і нам, і європейцям, оскільки в переважній більшості європейських країн якраз наявна триланкова система судоустрою.
По-друге, ми наразі почали сповідувати процедури відкритого, добросовісного і конкурентного відбору людей до судової системи. Ні для кого не є секретом, що у попередні часи судова система перетворювалась на такий собі бізнес-проект, вдалий для одних і катастрофічний для більшості громадян України. В той час, на жаль, багато людей намагались стати суддями не для того, щоб чесно і відповідально відправляти правосуддя (хоча і таких людей тоді було теж чимало), а тому, що вони розцінювали судову систему як інструмент отримання неправомірної вигоди. Більш того, були кричущі випадки, коли для того, щоб стати суддею, люди платили гроші. Сьогодні це виглядає як щось таке незрозуміле, однак ці явища дійсно мали місце, про що всім відомо. Зараз же нам від цього вдалося відійти. Люди з юридичних професій, в кого ще залишались такі лукаві сподівання, протверезіли і розуміють, що по-іншому вже не буде, бо по-іншому вже не відбувається протягом трьох років. Це серйозний період, який може давати надію на те, що повернення до попередніх практик уже не відбудеться.
По-третє, хто б що не говорив, але зроблені серйозні кроки до мінімізації політичного впливу на суддів з боку законодавчої та виконавчої влади законним, легітимним шляхом. Парламент наразі взагалі поза цим впливом, а Президент виконує церемоніальну функцію.
По-четверте, із наявних недоліків, враховуючи, що велика кількість суддів звільнилась, наразі утворилась кадрова криза, яка є невід’ємною складовою процесу судової реформи. Нам необхідно замінити ту велику кількість суддів, які звільнилися, що само по собі потребує значних зусиль, часу і, скажімо так, великої кількості «рук», які мають це здійснити. Штатно Комісія на такі екстраординарні кризові явища не розраховувалась по закону. Але маємо те, що маємо. Комісія зараз працює, здійснюючи серйозні широкомасштабні процедури, але є певний ризик того, що, якщо станеться збій на якомусь із етапів, буде складно з цієї ситуації потім виходити і, можливо, доведеться починати все спочатку.
З якими викликами стикнулась Комісія під час проведення конкурсу до Верховного Суду?
Наразі основним викликом є те, що подібний конкурс проводився вперше не тільки в Україні, а й серед решти країн Європи. Також цю процедуру потрібно було передбачити, продумати, виписати в нормативно-правових актах і реалізувати технічно. Це мала все зробити Комісія, якій вдалось запропонувати суспільству такий формат, який би здавався логічним, прозорим, простим і водночас не мав би вигляд якогось обману або фарсу. Тому відсутність бачення моделі побудови цієї системи конкурсу стала серйозним викликом.
Ще одним викликом була необхідність організувати співпрацю державного органу в особі Комісії із активним громадським сектором, який представляє Громадська рада доброчесності. Ми розуміємо, що за визначенням у цих органів зовсім різні завдання і функціонал. І це треба було поєднати на одній платформі. Також ГРД не довіряла нам в багатьох речах, однак не тому, що ми такі є, а тому що громадськість, будучи обманутою не один раз попереднім режимом, не могла одразу нам повірити. Але, мені здається, що активні представники громадського протестного сектору побачили, що ми працюємо відповідально, на результат, для того, щоб утворити орган і наповнити його фаховими людьми.
Так, у них залишилась частина питань до окремих, підкреслюю окремих кандидатів, які отримали нашу рекомендацію. Тут у нас є розбіжності. Ми відкрито та публічно розглянули всі претензії до цих кандидатів, коли давали їм свою рекомендацію, та прокоментували наші позиції, зазначивши, чому саме ми не прийняли аргументи ГРД, і чим ми при цьому керувались. Є рішення, які супроводжували кандидата, і Вища рада правосуддя, яка бачила ці рішення, давала їм оцінку. Варто зазначити, що в жодному рішенні по двох кандидатах, яким вона відмовила, ВРП не зазначила, що Комісія допустилась процедурної помилки, підмінила або проігнорувала якісь факти, на які ГРД звертала увагу. Це були причини дещо іншого порядку: ВРП не погодилась із фаховим рівнем кандидатів. Тому, мені здається, наш спільний досвід співпраці із ГРД, з точки зору Комісії, був вдалим: ми побачили і почули претензії громадського сектора, надавали їм оцінку і, зрештою, вдало спрацювали на утворення такого серйозного органу.
Член Громадської ради доброчесності Роман Маселко у своєму нещодавньому інтерв’ю «Українському праву», зокрема, зазначив: «Процедура призначення суддів ВСУ виглядала дійсно прозорою, але лише зовні. Усі ключові рішення приймались за зачиненими дверима…» Чи це дійсно так?
Я не думаю, що Роман мав на увазі форму роботи Комісії, яка приймає рішення у нарадчій кімнаті за відсутності кандидата й інших осіб. Але я думаю, він говорив про дещо інше. Роман мав на увазі, що рішення Комісії приймались, очевидно, на ґрунті якихось домовленостей. Але давайте говорити конкретно. Кандидатів, до яких у ГРД немає претензій, крім тридцятки, наразі 90 людей. І якщо до цих 90 людей, переважної більшості, не було претензій, то про які «зачинені двері» ми говоримо?!
Якщо говорити про ту так звану «тридцятку», то до одного із суддів була претензія далеко не щодо його стосунків із корупцією чи рівня доброчесності, а по одному єдиному факту, який суддя зміг пояснити, розповівши повністю історію того, що й як сталось. Там було обмеження трансляції судового засідання в комерційній справі за клопотанням сторони. Один єдиний, наголошую, факт за багаторічну діяльність цього судді. Інших питань в ГРД до нього не було. В іншому випадку претензія до кандидата полягала в тому, що він не зазначив частку майна своєї дружини. Потім він публічно давав показання на камеру, що не проживає із нею протягом тривалого часу. Хоча шлюб юридично не розірваний, але подружжя спільно не проживає і не веде спільного господарства. Це було встановлено і доведено відповідною перевіркою.
Інші випадки. Судді розглядали справу Луценка. За великим рахунком ми проаналізували справу з урахуванням пояснень суддів, і нам здалося, що ГРД до певної міри політизує питання. Тому ми в сукупності оцінили цю ситуацію як таку, що, на наш погляд, не перешкоджає суддям працювати далі, в тому числі в Верховному Суді. І ми маємо на це право, бо це наша дискреція. Вища рада правосуддя могла нас виправити, не погодитись із нами в цьому питанні, але вона побачила ситуацію також інакше, ніж ГРД. Тому це є такі вкиди, лозунги з їх боку, які насправді важко спростовувати, адже піди потім доведи, що все було насправді чесно, відкрито й прозоро.
Неодноразово від членів ГРД лунало твердження, що ВККС демонструє для різних кандидатів категорично інакші підходи: одному, наприклад, пробачають жорстокий безпідставний вирок, а іншого карають за прогалини у науковій роботі. Поділіться з нами інформацією, що Комісія все ж таки прощає, а за що карає, тобто не погоджує кандидатуру?
У кожному конкретному випадку Комісія виходила з обставин, які супроводжували того чи іншого кандидата. Наголошую, що не було історії, яка б повторювала іншу. Всі конкурсанти, всі кандидати були по-своєму оригінальні, унікальні, я б сказав.. Тому ті, хто кажуть, що в одному випадку було так, а в такому ж самому випадку – інакше, помиляються. Не могло бути двох однакових випадків.
Зараз тривають дискусії щодо доцільності створення окремого антикорупційного суду. Є також позиція, що це має бути не окремий суд, а антикорупційна палата у складі Верховного Суду. Яка точка зору, на Вашу думку, є більш обґрунтованою?
Фактично стосовно всіх точок зору, які наразі озвучуються в інформаційному просторі з цього приводу, коли читаєш аргументи симпатиків, розумієш, в чому є їх логіка. Позиція створення окремого антикорупційного суду є зрозумілою і, більше того, підтримується керівництвом НАБУ, які хотіли б бачити це як окремий суд, в який, мабуть, простіше їм ходити. Ті, хто підтримує інтеграцію антикорупційних структур в діючу систему судоустрою, мають свої аргументи й говорять: «Слухайте, є єдина судова система, всі судді фахові, в одному статусі, не довіряти яким нема підстав. Тому навіщо утворювати окремий суд невідомо з яким прогнозом майбутньої роботи? Давайте просто утворимо органи в існуючій системі».
Я би особисто не хотів зараз говорити, прихильником якої позиції я б був, тому скажу від зворотнього: і в першій, і в другій позиціях є свої недоліки й переваги. Тому, я вважаю, в цій ситуації слід довіритись законодавцю, на якого покладена ця місія визначитись. До того ж у парламенту є можливості залучити серйозних аналітиків, експертів, міжнародну спільноту, яка може давати поради. Хай вони вивчають це питання. Крім того, є висновок авторитетної у європейському середовищі Венеціанської комісії. Вона оцінила один із проектів позитивно, а інший – достатньо критично. Я думаю, що відмежуватись від цього висновку вже важкувато. Слід зазначити, що залежно від того, яку з цих концепцій буде обрано, потім вже будемо висловлюватись позитивно або критично. Але Комісія виконає будь-яку роботу, яку їй буде доручено в легальній формі.
Коли Комісія планує проводити конкурс в апеляційні та місцеві суди?
По-перше, зараз уже триває добір до місцевих судів. Для того, щоби провести конкурс, зокрема, на посади суддів місцевих судів, треба, щоб було конкурентне середовище. Але для того щоб була конкуренція, треба, щоб на конкурсі були не тільки ті судді, які хочуть перейти із суду в суд і все. Уявімо, що зараз ми оголосимо конкурс на посади суддів, а в нас нема резерву, звідки ми можемо брати молодих фахівців. Тоді іти в суд, куди оголошено конкурс, будуть лише судді з віддалених районів. Вони просто подадуть заяви на конкурс і перейдуть, бо їм нема з ким конкурувати. Але чи це дає щось судовій системі? – Нічого. В одному суді, де є потреба, добавиться суддя, а в іншому суді – буде дефіцит кадрів. І тому нам треба буде після цього конкурсу одразу проводити новий.
Тому задля запобігання подібній ситуації ми оголосили добір, щоб люди з різних професій (адвокати, юрисконсульти, нотаріуси та ін.), маючи стаж роботи за фахом від 5 років і віком від 30, мали можливість податись на наші іспити і, в разі перемоги, стати резервістами на посади суддів. Тоді ці резервісти будуть конкурувати, в тому числі з тими суддями, про яких я говорив, і в результаті фаховий рівень суддів підвищиться сам собою, тому що кожен намагатиметься виглядати кращим. Тому, як тільки в нас набереться певна кількість людей, які можуть конкурувати між собою, ми одразу ж оголосимо конкурс. Причому, підкреслюю, буде велика кількість посад, а не одна, п’ять, десять.
Що стосується апеляційних судів, ми теж знаємо, що там зараз є проблема в кадровому забезпеченні. Ми розглядаємо зараз питання про проведення там конкурсу найближчим часом. Сказати, що це буде прямо завтра, я не можу, тому що потрібно, щоб «вивільнились руки» Комісії від тих процедур, які наразі є. Ви згадали про антикорупційний суд, я Вам хочу сказати, що якщо це питання постане прямо завтра і йому буде наданий надзвичайний пріоритет, то ми будемо вимушені по волі законодавця займатись тільки цим. Решту процедур ми зупинимо, поки не проведемо цю процедуру. Якщо ж на нас об’єктивно не будуть впливати інші чинники, ми це зробимо і швидше дійде черга конкурсу на апеляцію.
Чи були щодо Вас або інших членів Комісії спроби давання хабаря?
Взагалі ми побудували роботу Комісії таким чином, що із нами навіть несолідно починати про це розмову. Була одна єдина ситуація, яка відбулась вже під час проведення добору до місцевих судів і про яку відверто говорив голова Комісії Козьяков. Є його звернення в НАБУ стосовно однієї адвокатеси, яка, не знаю чим вона навіть керувалась, прийшла із грошима до голови Комісії. Хоча пан Козьяков не бачив цих грошей, але він спостерігав, як ця жінка намагається щось дістати зі своєї сумки. Разом із тим її недвозначні натяки дали йому підстави насторожитись. Він дуже емоційно зреагував, і цю даму швидко випровадили з Комісії. І, на його думку, якби ця ситуація розвивалась, вона б мала наслідком те, що Голові ВККС запропонували хабар.
Чи вважаєте Ви, що Комісія має ухвалювати свої рішення не таємно, а відкрито?
Особисто я не боюсь ухвалювати рішення у відкритій процедурі. Але законодавець сказав, що будь-які рішення Комісії мають прийматись в режимі нарадчої кімнати. Очевидно, якщо Комісія є органом суддівського врядування, то, мабуть, вона повинна діяти як орган, який приймає рішення в моделі, подібній до суду. Це дає можливість усунути будь-який неправомірний вплив, тиск, в тому числі емоційний й популістський, на членів Комісії і забезпечує прийняття ними відповідальних рішень, коли вони керуються тільки власним внутрішнім переконанням, а не чиїмось іншим. І ще один аспект: для того щоб члени ВККС приймали рішення відкрито, треба від самого початку, утворюючи склад Комісії, попереджати, що ти будеш приймати рішення на таких умовах. Адже тоді виникає питання: чи погодився б цей член Комісії на посаду, якби із самого початку була інша процедура?
Які поради Ви б могли дати майбутнім учасникам конкурсу до Верховного Суду?
Головна порада – це серйозно зважити свої можливості, адже Верховний Суд є серйозним органом з великою репутацією не тільки в середині країни, але й за кордоном. Тому, йдучи туди, треба як слід оцінити власний фаховий рівень, свою репутацію в професійному середовищі, подивитись, чи був ти весь час доброчесним в очах того самого суспільства. Але, з іншого боку, я б просив не боятись цього, тому що такими є реалії і виклики нашого сьогодення.
Колись буде наступний етап чи другий конкурс на посаду суддів Верховного Суду, і я, наголошуючи на цьому, все ж таки маю надію, що наступного разу підтягнуться в більшій кількості фахівці суміжних професій, в першу чергу імениті науковці і фахові адвокати з великим досвідом. Тоді в нас буде більша кількість осіб, серед якої ми могли б обрати, відповідно, більш якісних професіоналів. Ми і так, в принципі, задоволені тими кандидатами, яких ми наразі відібрали. Але якби таких потужних людей більше брало участь у конкурсі, то, зрозуміло, що загальний рівень підготовки майбутніх суддів ВСУ був би вищий.
Денис Григоров
Українське право. – 13.11.2017
